Бог всюди. Американський фізик висунув теорію про те, що Всесвіт має свідомість

Грегорі Матлофф передбачає, що розум є фундаментальною властивістю матерії у фізичному Всесвіті.

Грегорі Матлофф, астрофізик з університету Нью-Йорка, опублікував роботу, в якій передбачає, що Всесвіт являє собою гігантський організм, що має свідомість. Робота Матлоффа є розвитком ідей панпсихізму. Цим терміном позначають комплекс теорій про загальну одухотвореність природи. Ідея, яка може зародитись і у будь-якої пересічної людини, але коли її висуває відомий науковець, це сприятиме всебічному науковому дослідженню теми. У своїй роботі, опублікованій в авторитетному виданні Journal of Consciousness Exploration & Research, Матлофф переносить ідеї панпсихізму на всесвітній рівень. Він передбачає, що розум є фундаментальною властивістю матерії у фізичному Всесвіті. І отже, розум існує у всіх формах матерії. За своїм розмахом ця ідея перевершує навіть теорію, яка нещодавно наробила галасу, про те, що ми всі живемо в симуляції (на зразок Матриці), яку підтримує Ілон Маск.

Розвиток ідеї панпсихізму

Ідея панпсихізму аж ніяк не нова. Її коріння слід шукати в первісних культурах і античній філософії. Особливий розвиток ідея отримала в роботах німецьких філософів Готфріда Лейбніца і Артура Шопенгауера. У цій області лежать і деякі ідеї Карла Юнга. Близькі до ідей панпсихізму і роздуми Костянтина Ціолковського про монізм Всесвіту.

Але на відміну від маститих філософів минулого, Матлофф у своїй роботі намагається дотримуватися матеріального, а не філософського аспекту. Під часі свого дослідження вчений підготував грунт для практичних експериментів, які покликані довести або спростувати концепцію якогось "поля протосвідомості". Вчений також розмірковує про ідею "самовільних" зірок, припускаючи існування доказів того, що зірки можуть контролювати свій шлях через галактики. У передмові до своєї роботи Матлофф визнає, що джерелом натхнення для нього послужив культовий роман британського фантаста першої половини XX століття Олаф Стейплдона Творець зірок. "Я вирішив дослідити можливість обгрунтування основної метафізики книги, тобто можливості того, що Всесвіт має своєрідну свідомість і що рух зірок частково диктується їх власною волею ", - пояснює Матлофф. У зірок немає нейронів або інших елементів, яким приписується свідомість у біологічних видів, але спектральний аналіз холодних зірок, таких як Сонце, показує, що в їх складі є прості молекули, стверджує вчений. До того ж холодні зірки рухаються щодо галактичного центру з дещо більшою швидкістю, ніж їх гарячіші "сестри". Можливо, припускає Матлофф, існує якесь поле протосвідомості, яке пов′язане з молекулярною матерією за допомогою квантових ефектів.

Матлофф висуває гіпотезу про те, що зірки самі вибирають собі шлях у Всесвіті

Вчений також висуває гіпотезу про те, яким чином зірки можуть самі змінювати траєкторію руху. Він говорить про спрямовані викиди енергії, які астрономи часто фіксують у молодих зірок. Це виглядає розумним поясненням того, що різниця в швидкості руху зірок пов′язана з наявністю або відсутністю молекул в їх спектральних лініях. Поки що можна говорити про таку тенденцію на підставі даних про зірки на відстані до 260 світлових років від Сонця, підкреслює Матлофф.

Завдяки початку роботи нового обладнання, що здатне вести спостереження за рухом віддаленіших зірок (зокрема телескопа Gaia), ця теорія може бути незабаром перевірена в галактичному масштабі. Також необхідні подальші дослідження для того, щоб співставити спостереження за направленими енергетичними викидами зірок і їх температурою. Це дасть можливість зрозуміти, чи дійсно більш холодні зірки, в складі яких є молекули, можуть самі визначати свій галактичний шлях.

Матлофф не поспішає робити гучних заяв, але припускає, що за допомогою окреслених ним напрямів можна перетворити панпсихізм з маргінального напряму філософії на різновид спостережної астрофізики.

Квантова свідомість

Багатьом ця теорія здається дивною, але Матлофф породив її не з повітря. У своїй роботі він спирається на таких авторитетів, як, наприклад, британський фізик-теоретик Роджер Пенроуз, з легкої руки якого панпсихізм - раніше "іграшку" філософів - стали активно обговорювати в науковому світі. Ідеї Пенроуза дозволяють припустити, що свідомість не обов′язково пов′язана з біологічними організмами. Знаменитий фізик вважав, що свідомість як така походить з якихось поки що не вивчених властивостей квантової заплутаності. Пенроуз спільно з анестезіологом Стюартом Хамероффом створив теорію квантової свідомості.

Вчені стверджували, що природу свідомості неможливо пояснити на рівні класичної механіки. Для того, щоб зрозуміти, як виникає свідомість і що таке розум, необхідно залучити такі поняття як квантова заплутаність і суперпозиція. Зокрема, Пенроуз і Гамерофф висунули тезу про те, що свідомість виникає в результаті квантових вібрацій всередині мікротрубочок - білкових внутрішньоклітинних структур, що входять до складу цитоскелета ( "каркаса" живих клітин). Через десятиліття після появи роботи Пенроуза і Гамероффа цю теорію по-своєму розвинув Метью Фішер, американський фізик з університету Санта-Барбари.

Пройшовши успішний курс лікування депресії як пацієнт, Фішер зацікавився механізмами роботи антидепресантів. Його захопила ідея можливості квантових процесів в головному мозку. Йому потрапили на очі дані, отримані медиками з Корнельського університету під час дослідження 1986 року. За цими даними, поведінку лабораторних щурів, які отримували ізотопи літію-6 і літію-7 докорінно відрізнялися. У цих ізотопів ідентичні хімічні властивості і мало відрізняються атомні маси. Зате у атома літію-6 менший спін. Теоретично це може означати, що він може довше залишатися "заплутаним", ніж літій-7.

Фішер припустив, що дані експерименту свідчать про те, що квантові явища впливають на когнітивні процеси. Фішер присвятив довгі роки пошуків доказів цієї теорії. У 2015 році він опублікував в авторитетному журналі Annals of Physics статтю, в якій стверджує, що знайшов сховище квантової інформації в головному мозку. Фішер вважає, що цю роль виконують атоми фосфору та іони кальцію, які у зв′язці утворюють стабільні кубіти (так називаються квантові розряди - найменші елементи зберігання інформації у квантових комп′ютерах). Вчений також стверджував, що виявив молекулу, яка вміє зберігати кубіти в стабільному стані тривалий час. Таким чином, констатував Фішер, головний мозок являє собою квантовий комп′ютер.

Німецький фізик Бернард Гайш в 2006 році запропонував теорію, яка пов′язує між собою теорії про квантову природу свідомості з процесами всесвітнього масштабу. Він припустив, що свідомість виникає з квантового вакууму тоді, коли виникає досить складна система, через яку проходить енергія. На думку нейробіолога Кріфа Коха, іншого знаного теоретика панпсихізму, існує якесь інформаційне поле Всесвіту, яке передбачає, що свідомість просто не може бути унікальною особливістю тільки біологічних організмів.

У 1967 році британський біолог, лауреат Нобелівської премії Пітер Медавар сформулював визначення того, що таке наука, яке стало заголовком його книжки — “Мистецтво нерозв’язного”. “Добрі науковці вивчають найважливіші проблеми, які, як вони думають, можна розв’язати. Це і є їхнє професійне завдання — розв’язувати проблеми, а не боротися з ними”, — писав він.

Тисячоліттями найкращі голови нашого виду прагнули злетіти на запаморочливі висотні піки — свідомості, свободи волі і Бога, — проте не підступились навіть до початку їхніх вершин. На відміну від інших наукових проблем, які раніше вважались нерозв’язними, але згодом стали піддаватись стрімкому науковому прогресу, як-от будова атома, молекулярна основа реплікації життя чи причини людського насильства, виглядає на те, що ці три вершини від нас тільки віддаляються, коли наука прискорює свій темп.

Як же означити ці проблеми? Може, вони просто “складні”, як філософ Девід Чалмерс висловився про проблему свідомості, чи, може, вони взагалі нерозв′язні, або “містерійні”, як про них сказав інший філософ Овен Фланаґан, якого надихнули рок-група 1960-х “Знак питання та містеріани” [? and the Mysterians]? “Старі містеріани” (old mysterians) були дуалістами, які вірили в нематеріальні властивості, які не можна пояснити природними процесами, наприклад душу. “Нові містеріали”, каже Фланаґан, стверджують, що свідомість ніколи не вдасться пояснити внаслідок обмежень людського сприйняття. Я ж стверджую, що не лише проблема свідомості, а й проблема свободи волі та буття Бога є містерійними і їх ніколи не вдасться вирішити, причому не тому, що ми не недостатньо розумні, а тому, що вони нерозв’язні в принципі з огляду на те, як вони сформульовані в мові. Назвіть нас в цьому таборі “остаточними містеріанами”.

Свідомість. Складність проблеми свідомості пов’язана із суб’єктивністю нашого якісного досвіду. Ми ніколи не дізнаємось, як це бути чимось, адже кожен наш досвід є винятково нашим, тобто суб’єктивним. Неможливо дізнатись, як це бути кажаном (згадуючи відомий уявний експеримент філософа Томаса Наґеля). Навіть якщо вдасться уявити, що ви перевтілились в кажана, то й свідомість у вас буде кажана, а не людини, яка зможе збагнути, як це бути кажаном. На відміну від комівояжера в новелі Франца Кафки “Перевтілення” (1915), який перетворився на велику комаху, але зберіг людські думки, ви ж станете лише членистоногим. Тобто свій суб’єктивний досвід я маю лише тоді, коли “я” — це “я”. Вийти за межі цього “я” неможливо. Це стосується і вас, і кажанів, і жуків.

Свобода волі. Мало хто з науковців ставить під сумнів те, що ми живемо в детерміністському світі, в якому наслідки мають причини (окрім квантової фізики, хоча й там в системі існує радше випадковість, а не свобода). Однак ми всі живемо так, начебто і справді у нас є свобода волі. Ми вважаємо, що вільно обираємо серед різних варіантів та зберігаємо певний ступінь автономії всередині обмежувальних систем. Тут одне з двох: або в нас всіх ілюзія, або проблема сформульована так, що вона є концептуально нерозв’язною. Ми — це не інертні згустки матерії, яких, наче в пінболі, штовхають в різні сторони закони природи. Натомість ми є активними агентами всередині причинних мереж Всесвіту, які водночас детерміновані ними і детермінують їх своїми рішеннями. Це — позиція компатибілізму, із якої з’являється воління та відповідальність.

Бог. Якщо творець Всесвіту надприродний, тобто існує поза часом, простором і законами природи, тоді таємницю Його буття не зможе розкрити жодна наука. Якщо ж Він якось взаємодіє з природним світом ззовні (наприклад, творить чуда), то в нас в принципі існує можливість квантифікувати такі провіденційні акти, утім будь-які твердження про такі вимірювання повинні перевершити поріг статистичної значущості. Якщо ж Він є природним буттям, яке лише набагато розумніше і потужніше, ніж ми з вами, то це відрізняється від того, що більшість людей думає про божественне. Хоча ці найбільші таємниці світу можуть бути нерозв’язними для науки, вони все-таки є вкрай важливими і сповна заслуговують на аналіз — хоча б тому, що вони провадять до глибшого розуміння нашої природи як розумних, відповідальних і духовних істот.

Природа філософських проблем. Співвідношення свідомості і буття, матеріального та ідеального як основна проблема філософії

Філософські проблеми породжуються буттям людини, життям, місцем людини у суспільстві. Людина включена у життєві ситуації, які спостерігає. Можна сказати, що людина спостерігає саму себе. Виходить, що філософія – зосереджене споглядання людиною її власного життя. Як говорив Сократ: ”Пізнай самого себе, і ти пізнаєш увесь світ”. Виникають питання з приводу трьох відносин: Я і Бог, Я та інша людина (суспільство), Я і природа. Отже, Людина, Природа, Суспільство – це головні проблеми філософії. В різні часи існували різні підходи щодо тлумачення буття людини.

Співвідношення свідомості і буття полягає в тому, що згідно матеріалістичної теорії – матерія – первинна, а дух і свідомість – вторинні, буття і матерія – тотожні поняття, буття визначає свідомість (н-д: під час процесу урбанізації у людей відбувається зміна у свідомості,порівняно з тим як було коли вони жили у селі, оскільки тут відрізняється спосіб життя від попереднього, зокрема і ставлення людей один до одного), а згідно ідеалістичної теорії – первинний – дух, ідея, свідомість, вторинне – матерія, матеріальний світ, дух не лише первинний, але є і творцем і постійним керівником всесвіту, ідеалізм поділяється на об’єктивний (світ існує незалежно від свідомості людини) і суб’єктивний (існує тільки той світ, який існує в свідомості людини, в відчуттях, іншими словами наші відчуття творять світ для нас). (н-д: за гласності в СРСР була можливість обговорювати будь-яку інформацію, раніше заборонені теми, отже люди почали критичніше ставитися до політичної ситуації, таким чином вирішили змінити дійсність, тобто зміна у їх свідомості призвела до зміни буття).

ЛЮДИНА І БОГ - ВЗАЄМНІСТЬ РЕАЛЬНОСТІ

Бог без людини значить не більше, ніж людина без Бога (Г.Гегель)

У своїх глибинних тенденціях ХІХ і ХХ ст. - це епохи, що спробували жити без трансценденції (А.Камю) В статті аналізується взаємозалежність буття людини та ідеї Бога. Показано як трансформувалась ця взаємозалежність протягом європейської історії. Духовний розвиток Європи другої половини ХІХ ст., що ґрунтувався на культі науки як єдиному джерелі знань та розумі як верховному судді, ознаменувався явищем, котре Ф.Ніцше охарактеризував вражаючою формулою "Бог вмер". Для культури, що протягом багатьох століть розвивалася в руслі християнського розуміння, важко було осягнути весь трагізм такого висновку. Сповнене віри у всевладдя розуму це здавалося не більше, ніж епатаж поета-безумця, поета-декадента. Трагізм і реальність висновку Ф.Ніцше довелося усвідомити і пережити ХХ-му століттю з його світовими війнами, геноцидом і тоталітарними режимами. Як тут не згадати слова Ф.М.Достоєвського: "Якщо Бога нема, то все дозволено". Двадцяте століття надміру реалізувало цю світоглядну максиму. Без Бога людина виявилася неповноцінною, а мораль без Бога обернулася аморальністю. "Розум", "наука", "діяльність" - оптимістичні у своїй безпосередності дороговкази, за якими орієнтувалась людина у своєму здійсненні буттям - привели її до усвідомлення абсурду Буття. Натомість, як вияв безглуздості та "вагітності" катастрофою, постали інші: "нудота", "чума", "аварія" тощо.

Таким чином, якщо духовний розвиток Європи минулого породив ситуацію "смерті Бога", то XX ст. поставило питання про "смерть Людини" (М.Фуко). Той факт, що обидві ці ситуації виникли в руслі "розгортання" однієї парадигми культури, спонукає замислитись про можливу єдність їх причин. Що саме у соціокультурному розвитку Європи зумовило ситуацію "Бог вмер"? Її витоки сягають ХІІ-ХІІІ ст., коли західноєвропейська теологія виявила досить стійку тенденцію до раціоналізації. Одкровення та бездоказова віра, котрі становили безпосередню основу здійснення Людини буттям, поступово поставали перед необхідністю доводити свою істинність. Місце споглядального та містичного пізнання посідає діяльність розуму - схоластика, котра спрямовує свої зусилля на доведення тих чи інших істин Одкровення. Розум із засобу беззастережного сприйняття стає інструментом пізнання. Раціоналізація пізнавального процесу зумовила секуляризацію духовного життя. Особливо помітним це стає у другій половині XIV-XV ст., коли людина звертається до безпосередньої даності речей, прагнучи мати про все власне міркування. Пробудження інтересу до навколишнього світу дає поштовх до розвитку науки, яка вивільняється як автономна сфера культури з визначеної досі релігією єдності життя та діяльності і утверджується самостійно. Релігійні ідеали, у видноколі яких людина здійснювалась буттям, тьмяніють, а їх смислова значущість відходить на другий план. Віра в трансцендентне божественне начало втрачає свою самодостатність, а тому змушена шукати підтримки в розумі. Думка П.Абеляра про те, що бездоказова віра не гідна людини, і прагнення Фоми Аквінського побудувати раціоналізовану систему теології стають визначальними в духовному житті Європи. Релігійна віра все більше втрачає власний, підпорядкований їй і опиняється в чужому, ба навіть ворожому світі.

Ідея безмежності Всесвіту спричинилася до того, що Бог "позбувався" свого місця в системі світобудови. Якщо перші творці наукової картини світу ще звертались до ідеї Бога (коли не в ролі Творця, то хоча б Промислителя світу), то Лаплас, менш ніж через століття після смерті Ньютона, самовпевнено заявить, що в гіпотезі Бога він потреби не мав. Бог був усунутий з поля людської життєдіяльності. Та із "втратою" Богом місця в системі світобудови Людина також втрачає визначене їй Богом місце. Останнє особливо стає очевидним, коли наука поставить Людину в ситуацію стороннього спостерігача, котрий вивчає світ "ззовні". Позбавлена присутності Бога, природа втратить свою самодостатність і постане як щось пасивне. "Дослідник, починаючи з Галілея, вже не учень у храмі природи, а суддя і кат. Суддя тому, що саме він тепер вирішує, що є і чого немає і не може бути ніколи. Межі реальності встановлюються людиною, сама реальність тотожна з тим, що вважає за таке позитивна наука...". Світ більше не сприймається як "з-себе-діюче" начало. У своїй неактивності він "підкладається" під людську активність, цебто стає об′єктом, певним вмістилищем останнього. Людина стає перед необхідністю творення. Через творчість вона прагне компенсувати неповноту власного буття. З кожним історичним кроком Людина повинна все більше і більше виявляти свої творчі потенції, що раніше були прерогативою Бога. Однак, якщо в системі християнських світоглядних настанов творчість мала на меті внутрішнє творення - "творення" своєї душі, то за часів технологічності буття творчість постає переважно в її зовнішніх виявах - долання меж та перетворення світу, а відтак і своєї душі (психологічні технології) та тіла (генна інженерія).

Людське ego стає початком і водночас кінцевою інстанцією пояснення всього у світі. Настанова на розуміння змінюється настановою на вольове ставлення до світу. Своєрідною віхою у виявленні принципово нової світоглядної позиції стає філософія А.Шопенгауера з її вихідним положенням "Волі", що у своїх конкретних об′єктиваціях прагне до нічим необмеженого володарювання.

Нове, технологічне у своїх підвалинах Буття владно крокувало теренами Європи. Все, що могло завадити його поступу, відкидалось. Такі поняття, як гріх, провина, смерть, втрачають своє екзистенційне значення і зникають навіть із проповідей. Людина вже не прагне мудрості, технологічність її буття потребує знання, тобто відомостей про певні властивості об′єкта. Останній - це вже не цілісна реальність сущого, а та його частина, на яку спрямована пізнавальна (маніпулююча за своєю суттю) діяльність людини. Активність суб′єкта стає умовою, через яку певна частина об′єктивної реальності набуває якості об′єкта. Але ж і суб′єкт - це вже не цілісна людина, а лише носій предметно-практичної діяльності. Частина починає співвідноситись з іншою частиною. Світ у його цілісності втрачає свою екзистенційну значущість. В системі нового світобачення Бог втрачає для людини реальність як те трансцендентне начало, у видноколі якого вона здійснювалась повнотою буття. Тепер сама людина визначає собі свої обрії, усунувши будь-які межі своєї буттєвості. Сповнена технологічного оптимізму, вона покладається лише на власний розум, упевнена у спроможності контролювати увесь світ - адже він здається їй абсолютно раціональним, а відтак - технологічним. В результаті раціоналізації картини світу Людина втрачає stabilitas losi у світі і все більше підпорядковується утилітарній випадковості. Власне обґрунтування вона знаходить у самій собі. Полишивши витоки своєї буттєвості - втрачає здатність бути собою. Буття Людини як власне людське буття стає проблемою. Щоб бути собою, їй потрібна мужність (П.Тілліх), щоб співвіднести себе з цілісністю світу. "Нові часи прагнуть витягти людину з центру буття. Для цієї епохи людина не ходить більше під наглядом Бога... людина тепер автономна... Нові часи, з одного боку, підносять людину - за рахунок Бога, проти Бога; з другого боку, вони роблять людину частиною природи... Обидва боки взаємопов′язані і невіддільні від загальної зміни картини світу".

Зміна картини світу спричинилася до кардинальної зміни у смисловому просторі буття відносин з "Я - Ти" (термін М.Бубера) на "Я" - "ти". Єдність смислового поступу буття розірвалась. Якщо для середньовічної думки істина поставала як суще в його цілісності, то відтепер єдиним "володарем" істини вважається протиставлена світові людина. Як своєрідне прагнення відновити втрачену цілісність звучать заклики повернення до природи. Смислова суть цього полягає у переконанні, що підвалини становлення людини людиною містяться в природі. Але "людині нема на що покластися в природі поза собою... людина - штучна істота, яка народжується не природою (природа породжує людину лише в її фізичній даності. - М.3.), а самонароджується через культурні винаходи...". Культура не є природним феноменом, вона надприродна. Відтак, людина стає людиною тією мірою, якою вона виходить за межі наявної (природної) даності. Якщо природа існує в просторі і часі, то надприродне таких визначень не має і як таке воно є позачасовим, тобто вічним. Отже, щоб здійснюватись в обрії людськості, Людина повинна співвіднестись з вічністю, інакше - з Богом. І, що найголовніше, цей зв′язок повинен мати смисложиттєве значення, тобто бути реальним. З цього випливає: якщо Бог набув реальності свого буття через Людину, то Людина повниться людськістю через Бога. Таким чином, Людина повниться людськістю через співвіднесеність скінченності (обмеженого часово) свого буття з позачасовістю (вічністю) Бога. Вихід Людини за межі природного, тобто до Бога, відкривання себе Богу, або, говорячи мовою філософії, трансцендентування - важливий момент становлення людини як Людини.

У відношенні Людини і Бога, що здійснюється через одкровення, зустрічаються дві активності. Воля і дух Людини зустрічають іншу Волю і інший Дух. Оскільки Бог не є об′єкт у гносеологічному розумінні, а постає у своїй цілісності, то і осягнений він може бути лише цілісно. "Ти цілий, і ніщо не може вмістити Тебе цілого" - захоплено говорить Бл. Августин. Співвідносячись з Богом, Людина теж постає у своїй цілісності, адже лише ціле може вступити в повноцінний діалог з цілим. Із трансцендентного за своєю суттю діалогу людина виходить "уже не такою, якою вона вступила в нього. Момент зустрічі - це не "переживання", яке виникає і блаженно завершується у сприймаючій душі: тут щось відбувається з людиною. ...Людина, яка виходить з сутнісного акту чистого відношення, має у своєму єстві щось більше, щось таке, що виросло в ній". Це не є суб′єкт-об′єктне відношення, а відношення цілісностей, що зійшлись на межі природної даності, а відтак - це особистісне відношення.

Все кардинально змінюється в соціокультурній ситуації, означеній Ніцше як "Бог вмер". Людинотворчий діалог "Я — ТИ". Зводиться до монологу "Я" - "Я". Людина вже не творить себе за подобою Божою, а проектує себе за настановами власного розуму, вона не трансцендентує себе: вічне для неї - це небуття. Людина ж прагне бути (відбутися) "тут і зараз". Зосередившись "тут і зараз", вона вже не співвідносить себе з вічністю, а тому її прагнення — це рух у часі, тобто майбутнє. А оскільки у світі для неї вже нема Таїни, то майбутнє постає як кількісно збільшена проекція наявного. Проблема вічності більше не є смисложиттєвою. Позбавлена цілісності Людина — людина "одномірна" (Г.Маркузе) і компенсує вона свою одномірність через ідентифікацію з різними формами колективного буття (нація, держава тощо). Але якщо в індивідуальному бутті Людина скінченна і проблемою для неї постає вічність, то у своїх колективних формах, співвідносних з нескінченністю буття в часі, проблемою для неї стає здійснення буттям "тут і зараз". Як не дивно, але в наш час людина переважно діє так, ніби час її існування не обмежений, тобто з позиції нескінченності колективного буття. У своєму здійсненні буттям вона нагромаджує одну недовершеність на іншу, ніби має запас часу, щоб довершувати зроблене.

Для тих, хто студіював середньовічну філософію, добре відомий схоластичний диспут стосовно того, чи здатний Бог створити камінь, який Він сам не зміг би підняти. Для одних він був свідченням безглуздості і безплідності теологічної думки, оскільки заганяв її в глухий кут логічних силогізмів, для інших був засобом відточування гостроти людської думки, котра в Нові часи проникатиме в усі закутки Всесвіту, не визнаючи жодного авторитету, крім самої себе. Такі диспути - це артефакти минулого і як такі вони можуть або залишитись там, сприймаючись нащадками як свого роду курйози, або ж в результаті зміни соціокультурних обставин стануть тим щаблем, що відкриває простір для прояснення колізій нового етапу соціокультурного поступу людства. Це стає можливим, коли робиться спроба знайти розв′язання таких антиномій. Що ж до згаданого диспуту, то таку спробу зробив сучасний католицький богослов о. Яцек Салій, котрий висловив думку, що певною мірою є сенс вважати, що Бог створив такий "камінь", коли створив людину, оскільки він не може спасти її всупереч її волі. Таке бачення середньовічної проблеми викликає певні зауваження, адже воно зроблене в тому ж руслі, в якому рухалась середньовічна думка, тобто в плані пошуку шляхів його логічного розв′язку (раціонального розв′язку). Проте справа, очевидно, дещо в іншому, а саме в тому, що о. Яцек Салій не прагне знайти розв′язку, а через пропонований ним розв′язок ставить проблему, проблему відношення "Людина - Бог", проблему реальності Бога для людини і Людини для Бога. Людина стала для Бога проблемою, проте стала вона нею не безпосередньо в результаті акту творення, такою там вона була потенційно (створена за образом і подобою Божою), а опосередковано через акт гріхопадіння. Проте і Бог став для людини проблемою. Це все проблеми реальності Бога для людини і людини для Бога, тобто це смисложиттєвої проблеми.

Будь-які спроби підняти зазначений "камінь" (свідчення цього є вся європейська історія) вели до насильства над людиною, над її природою, перетворюючи в засіб реалізації утопічних проектів. Для цього довелось притуплювати саму людську свідомість, підміняти її імітацією свідомості, пристосованою для маніпулювання задля реалізації певного ідеологічного плану соціальної перебудови. Усе це симптоми антропологічної катастрофи. Проте людська природа мстить за таке насильство гострим відчуттям духовної кризи.

Ідеологічна система перетворює людину на інструмент та матеріал здійснення утопій, придушує суверенність її бажань. Воля людини спрямовується не на облаштування Ойкумени, а на реалізацію лише часткових (приватних) інтересів (цілей), котрі задаються ідеологічною утопією і тими, хто узурпував право говорити від її імені. Утопія не витримує розмаїття.

Проте, хоч людина і полишила Бога, у своїй першооснові вона - його образ і подоба, а тому, хай і несвідомо, прагне довершеності. У цьому прагненні вона динамізує свій поступ, вбачаючи в цьому засіб досягнення бажаного. На жаль, чим більше зростає динаміка соціального поступу, тим далі людина опиняється від витоків своєї людськості, від підвалин власне людського здійснення буттям.

Людина вже не зупиняється і не думає про себе. З трьох основних систем цінностей "Людина, Влада, Багатство", вона вибрала дві останні, та й то не в сутнісному їх призначенні, а лише у зовнішніх проявах. Людині немає перед ким зупинятись, немає про кого замислитись (влада, багатство — не "хто", а "що"), її орієнтири здійснення буттям обмежені і плинні в часі. Зупинитись і замислитись можна лише перед вічним. Саме у цій зупинці, у цьому осмисленні і полягає перший крок до Храму до організації єдності Людини і Бога, а оскільки така єдність є єдністю цілісностей, то це водночас і шлях Людини до самої Себе. Ця єдність гранична у своїй рухомості, її не можна набути раз і назавжди. її дійсність — це постійне творче відношення "Людина - Бог". Ставлення Людини до Бога співставне зі ставленням Людини до самої Себе. Замислитись над реальністю Бога - означає промислити і реальність власного буття в плані наповнення його смислом.

Напишіть в коментарях свою думку про вищеописані проблеми, та особисте бачення іх вирішення.