Короткий опис:

Геноцид в Руанді. Мільйон жертв за 100 днів

Всього за 100 жорстоких днів від 800 000 до 1 млн представників етнічної групи тутсі загинули від рук власних гомадян хуту. Руйнівний геноцид був спровокований урядом, який контролювали хуту.

На фоні кривавої війни в Україні хочеться запитати, скільки українців знає про ці криваві події?

7 квітня 1994 року, почалося масове винищення тутсі в Руанді, яке згодом було визнано геноцидом. Вбивства тривали 100 днів, жертвами геноциду стали близько 1 млн людей. За інформацією Організації з Протидії Збройного Насильства 200 тис. жінок зґвалтували та залишили «вагітними, також вони були заражені ВІЛ та СНІД».

Передісторія

Тутсі та хуту є двома з головних етнічних груп Руанди. Ці групи мають різні культурні, історичні та соціальні особливості, хоча і мають спільні коріння та традиції. Тутсі - це вищий соціальний клас, який історично мав переваги в Руанді. Вони складали більшість елітних груп, які мали більше доступу до освіти та владних посад. Хуту ж були населенням, що складається з селян та ремісників. У 1885 р. на конгресі в Берліні цей Руанду віднесли до німецької зони впливу. Потім протягом наступних 10 років країна була захоплена Німцями і включена до Німецької Східної Африки. Під час Першої Світової війни країна була (разом з сусідньою Бурунді) зайнята Бельгією. До 1950-х років Бельгія підтримувала монархію тутсі, потім - більшість хуту. Наприкінці 1950-х років у Руанді остаточно оформилася поляризація населення за "етнічною" ознакою, результатом якої стало формування етнічно-орієнтованих політичних партій.

На виборах до місцевої влади 1959 року перемогу здобули хуту. Напередодні незалежности, у 1959-1961 рр., відбуваються сутички між бойовиками хуту й тутсі, унаслідок яких 20000 - 100000 тутсі загинуло, а 150000 — покинули межі країни. Монархія припинила існування, була проголошена республіка, в якій хуту визнавали корінним етносом та "демократичною більшістю". Надалі дискримінація та репресії проти тутсі в Руанді стали носити регулярний характер, ставши невід'ємною рисою її внутрішнього життя.

Громадянська війна та Арушські угоди 1993 року

У 1987 році на території Уганди було засновано Руандійський патріотичний фронт (РПФ) - військово-політична організація, більшу частину якої складали біженці-тутсі, що залишили Руанду починаючи з 1959 року, а також їх нащадки. Її очолював нинішній президент Руанди Поль Кагаме. Головним завданням РПФ стало повернення до Руанди всіх біженців та демонтажу політичної системи, заснованої на монополізації влади представниками хуту. 1 жовтня 1990 року загони РПФ вторглися на територію Руанди, що започаткувало громадянську війну. 4 серпня 1993 року в місті Аруша (Танзанія) під тиском міжнародного співтовариства та ООН було підписано угоду про припинення війни. Вона передбачала створення перехідного багатопартійного уряду, підготовку до загальних демократичних виборів, повернення біженців та інтеграцію бійців РПФ до лав національної армії. Для спостереження за виконанням умов Арушських угод до Руанди було направлено Місію ООН з надання допомоги Руанді (МООНДР). Реалізація угод затягувалась руандійським урядом аж до весни 1994 року.

Геноцид

Увечері 6 квітня в Руанді було збито літак із президентом країни Жювеналем Хабіаріманою. Радикали хуту, поклавши відповідальність за його загибель на РПФ, у ніч з 6 на 7 квітня розпочали масове винищення тутсі та поміркованих опозиціонерів-хуту. 7 квітня солдатами руандійської армії було вбито прем'єр-міністра Агата Увілінгійімана, голову Конституційного суду Жозефа Каваруганда, низку міністрів і лідерів опозиційних партій. 9 квітня було оголошено формування нового уряду. Формально він був коаліційним, але фактично повністю складався з хуту, які очолювали радикальні фракції у своїх партіях. Прем'єр-міністром став член партії "Республіканський демократичний рух" Жан Камбанда. Протягом наступних трьох місяців діяльність уряду була зосереджена на координації та здійсненні геноциду. Розпалюванням етнічної ненависті активно займалися ЗМІ, особливо "Радіо тисячі пагорбів", що стало рупором геноциду.

Основними виконавцями вбивств стали загони "Інтерахамве" (у перекладі з кіньяруанда - "ті, хто працює разом") - міліція правлячої партії "Національний революційний рух за розвиток" (НРРР), а також "Імпузамугамбі" - бойове крило екстремістської партії "Коаліція на захист республіки". Їх підтримували мобілізовані ними селяни та городяни. Загони жандармерії та збройних сил підключалися до знищення тутсі у випадках чинного ними організованого опору (наприклад, у районі Бісесеро на південному заході Руанди), а також у місцях масової концентрації біженців тутсі (у церквах, лікарнях, таборах біженців).

Жертвами хуту ставали також члени змішаних сімей, крім випадків, коли член сім'ї-хуту погоджувався особисто стратити своїх родичів-тутсі (діти у цих випадках уникали смерті). Вбивства, як правило, проводилися з особливою жорстокістю, супроводжувалися приниженнями, тортурами та відсіканням кінцівок. По відношенню до жінок застосовувалося сексуальне насильство, у тому числі групове, на очах у дітей та членів сімей. У здійсненні геноциду, окрім чоловіків, брали участь жінки і навіть діти. Загони миротворців, згідно мандату, який давав їм право застосовувати зброю лише з метою самооборони, не мали можливості захищати громадянське населення. Замість збільшення складу Місії та розширення її мандату РБ ООН прийняла рішення про її скорочення з 2,5 тис. до 270 осіб. 17 травня РБ ООН ухвалила резолюцію про збільшення чисельності миротворців до 5,5 тис. та санкціонувала застосування зброї для захисту об'єктів та осіб, які перебувають під їх захистом. Однак додаткові сили ООН прибули до країни лише 30 липня, вже після закінчення геноциду. Міжнародну спільноту шокував не тільки масштаб геноциду, але й брутальність вбивств, більшість із яких вчинили за допомогою мачете – домашнього приладдя в Руанді. Також були поширені ознаки екстремальних катувань перед стратами.

Масове винищення тутсі припинилося 14 липня, коли загони РПФ встановили контроль за країною. Відповідно до принципів Арушських угод, але без представників НРДР, Президентом на перехідний період був призначений хуту з РПФ Пастер Бізімунг.Сам Кагаме зайняв посаду віце-през ідента та міністра оборони.

Наслідки

Перемога РПФ спровокувала масову еміграцію з Руанди хуту, частина з яких брали участь у геноциді тутсі та побоювалися відплати. У липні 1994 року руандійсько-конголезький кордон перейшли близько 2 млн біженців-хуту. Масове скупчення біженців спровокувало гуманітарну катастрофу, жертвами якої стали ще кілька мільйонів людей. Ці події викликали військово-політичний конфлікт у сусідньому Заїрі (назва ДР Конго у 1971-1997 роках), що переріс у повноцінну громадянську війну 1996-1997 років. У самій Руанді нова влада в рамках політики національного примирення прийняла рішення повністю відмовитися від поділу населення на тутсі і хуту (до 1994 року "етнічна" приналежність фіксувалася в документах). Конституційна поправка від 2004 року заборонила політичну мобілізацію за етнічним принципом. Будь-яка спроба відродження "етнічної" самосвідомості хуту чи тутсі розцінюється як "ідеологія геноциду" та кримінально переслідується. Тоді ж, 2004 року, нова конституція сусідньої Бурунді скасувала етнократичне правління та встановила квоти для хуту та тутсі в уряді та парламенті країни.

Міжнародна спільнота була засуджена за те, що не вжила заходів для того, щоб зупинити різанину. У Руанді активно ведеться робота з вивчення історії геноциду. Меморіальний центр геноциду в Кігалі, який розпочав роботу в 2004 році, має архів, що містить понад 8 тис. документів, у тому числі аудіо- і відеофайлів, частина з яких доступна на його офіційному сайті.